Інноваційні педагогічні технології у викладанні зарубіжної літератури - Водолажченко Н.О.

Постановка проблеми: завдання підготовки вчителів до інноваційної діяльності в системі післядипломноїпедагогічно освіти.

Теоретичні аспекти педагогічної інноватики: нове в педагогіці, інноваційна діяльність, педагогічна інноватика, фактори інноваційнихпроцесів в освіті, інноваційна діяльність в системі освіти, інноваційне навчання, вимоги до нововведення, інноваційний процес, характеристики нововведень, види новизни, структура інноваційного процесу, класифікація нововведень, групи нововведень, джерела інноваційних ідей, схеми прийняття рішення про нововведення, педагогічна неологія, педагогічна праксеологія, алгоритм упровадження, елементи механізму реалізації педагогічних інновацій.

Готовність учителя до інноваційної діяльності: інноваційна діяльність, вчитель інноваційної орієнтації, форми прояву творчості педагога-новатора, готовність, готовність до діяльності, складові готовності до професійної діяльності, готовність до інноваційної діяльності, суть процесу формування готовності до інноваційної діяльності, формування готовності до інноваційної діяльності, етапи формування готовності, показники готовності, категорії вчителів за ставленням до нововведень, труднощі освоєння педагогічних нововведень.

Структура готовності до інноваційної діяльності: компоненти готовності, функції компонентів, структура готовності, готовність до професійної діяльності, готовність до інноваційної діяльності, пізнавальний компонент готовності до інноваційної діяльності.

Рівні готовності вчителя до інноваційної діяльності: рівні готовності до інноваційної діяльності, рівнева структура готовності, рівні сформованості готовності, рівні прояву готовності до інноваційної діяльності.

Моделювання процесу формування готовності педагогів до інноваційної діяльності: алгоритм розробки регіональної моделі, структурна модель інноваційної діяльності, модель технології підготовки вчителів до інноваційної діяльності, процес формування готовності, етапи формування готовності, зміст діяльності методичної служби, структурно-організаційна модель формування готовності.

Внутрішньо шкільна модель підготовки вчителя до інноваційної діяльності: інноваційне середовище, групи психолого-педагогічних умінь та навичок, структура шкільної моделі підготовки вчителя до інноваційної діяльності, рівні реалізації шкільної моделі, дидактичні і рольові ігри, методи рефлективно-інноваційного пошуку, проблемно-рефлективний полілог, позиційна дискусія, „аукціон рішень”.

Умови формування готовності педагогів до інноваційної діяльності: умови ефективності та результативності процесу формування готовності, педагогічні умови, способи реалізації комплексу умов, організаційно-педагогічні умови.

Постановка проблеми

Інноваційна діяльність педагогів стає на сьогоднішній день основним напрямом реалізації модернізацій них реформ в освіті і одним із суттєвих напрямів переходу до моделі інноваційного розвитку України в цілому.

Це визначає ключові пріоритети роботи системи післядипломної педагогічної освіти. Вищі педагогічні навчальні заклади ще не скоро зможуть підготувати нове покоління педагогів, зорієнтованих на цінності сучасного інформаційного суспільства. Успіх реформ вирішальною мірою залежить від того, наскільки вдасться збудити творчий потенціал педагогів, які зараз працюють в системі освіти. Відтак післядипломна педагогічна освіта має свідомо визначити для себе як пріоритетну мету формування ефективної системи ініціювання, організації та координування інноваційної освітньої діяльності в масштабах всієї країни і кожного регіону, зокрема, розробити та реалізувати програму дій для досягнення цієї мети.

До основних напрямків інноваційних процесівв системі освіти на сучасному етапі її розвитку слід віднести:

1. Модернізацію типів та структури освітніх навчальних закладів (приватні, державні, комунальні; ліцеї, гімназії, коледжі, колегіуми; авторські школи тощо).

2. Оновлення змісту навчання і виховання:

• розробка державних стандартів освіти;
• впровадження концепції виховання дітей та молоді на підставі національної системи освіти;
• здійснення профілізаціїта індивідуалізація освітнього процесу;
• створення авторськихнавчальних програм, підручників, посібників тощо.

3. Розробку та апробування нових педагогічних технологій: розвивального, модульно-розвивального, диференційованого навчання; алгоритмізація навчально-виховного процесу; використання методів проектування і моделювання; комп’ютерні технологіїнавчання і управління.

4. Зміна форм і методів навчання та виховання:

• впровадження діалогових форм спілкування суб’єктів навчально-виховної діяльності;
• проведення лекційних, семінарських занять;
• трансформування методів контролю знань та вмінь учнів;
• запровадження індикаторів, рейтингових систем оцінювання знань.

5. Виділення оновлених технології моделювання та проектування, які реалізуються через навчальні модулі.

6. Модернізація форм і методів управління сучасною школою:

• підвищення значимості менеджерської функції управління;
• утворення багатоваріативностімоделей управління;
• оновлення форм управління.

 До основних принципів інноваційних процесів в системі освіти слід віднести:

1. Принципи управління інноваційними змінами стану системи освіти, які орієнтують педагогів на необхідність свідомої діяльності при переході від одного стану системи освіти до іншого. Центральною проблемою інноваційного процесу виступає зміна стану системи, в якій відбуваються інноваційні процеси.

2. Принципи переходу від стихійних механізмів до свідомо керованих, тобто принципи реформування системи освіти. Їх реалізація передбачає визначення та апробацію ефективних механізмів свідомого управління зміною змісту чи організаційних форм освіти. Таким механізмом виступає, наприклад, створення та діяльність школи-лабораторії, експериментального педагогічного майданчика і т.п.

3. Принципи інформаційного, матеріально-технічного і кадрового забезпеченняінноваційних процесів. Вони передбачають облік усіх наукових аспектів забезпечення інноваційних процесів, якщо створюється педагогічне нововведення.

4. Принципи прогнозування і незворотних структурних змін в інноваційному соціально-педагогічному середовищі. Ці принципи враховують закон незворотної дестабілізації в інноваційному середовищі, а також цілість інноваційного соціально-педагогічного середовища і його адаптивні можливості.

5.Принципи посилення стійкості інноваційних процесів, які характеризуються ефективністю організації і механізмом реалізації інноваційних процесів.

Важливою умовою й провідним фактором успішності процесу підготовки педагога-новатора є безперервна освіта, оскільки вона, по-перше, відповідає потребам і закономірностям розвитку інформаційного суспільства і є фактором формування, розвитку і постійного забезпечення сукупної культури педагога, а по-друге, адекватна специфіці педагогічної діяльності, ролі і місцю особистості вчителя-дослідника, новатора у педагогічному процесі, що передбачає безперервне збагачення професійно-значущих дослідницьких якостей.

Основні завдання підготовки вчителів до інноваційної діяльності в системі післядипломної педагогічної освіти полягають в тому, щоб:

• допомогти кожному вчителю в розвитку його ціннісних орієнтацій і гуманістичної спрямованості, які визначають загальний підхід до реалізації актуальних проблем сучасної школи;
• надати вчителю можливість усвідомити методологію вирішення професійно-педагогічних проблем, яка ґрунтується на гуманістичній парадигмі;
• розкрити перед учителем способи побудови конкретних концепцій роботи школи і самого вчителя, враховуючи своєрідність умов їх діяльності;
• віднайти разом із учителем способи реалізації концептуальних схем у досвіді діяльності, особливо в організації дослідно-експериментальної роботи;
• орієнтувати вчителя на осмислення ним результатів педагогічних нововведень, сприяти виробленню критеріїв їх оцінки і самооцінки.

Рівень підготовки вчителя до інноваційної діяльності в умовах безперервної педагогічної освіти підвищується, якщо методично забезпечено:

• розробку теоретичної моделі і програми підготовки педагога-новатора;
• відбір оптимальної сукупності форм і методів організації педагогічної діяльності в структурних підрозділах системи неперервної педагогічної освіти;
• послідовну реалізацію відібраної сукупності форм і методів;
• постійне коригування засвоєних компонентів інноваційної діяльності.

Розробка та реалізація моделі підготовки вчителя до інноваційної діяльності в системі неперервної післядипломної освіти на регіональному (обласному, районному/міському, шкільному) рівні дозволить удосконалити сам процес підготовки, зробивши його впорядкованим та структурованим, забезпечить підвищення професійної компетентності вчителів, переведення освітньо-виховного процесу в режим постійного розвитку

Сучасний етап модернізації системи освіти характеризується посиленням уваги до особистості, спрямування зусиль педагогів на розвиток творчого потенціалу учасників навчально-виховного процесу. Реалізація нових векторів розвитку освіти потребує використання інноваційних педагогічних технологій, творчого пошуку нових чи вдосконалених концепцій, принципів, підходів до освіти, суттєвих змін у змісті, формах і методах навчання, виховання, управління педагогічним процесом в загальній середній школі.

На думку дослідників, нове у педагогіці − це не лише ідеї, підходи, методи, технології, які у таких поєднаннях ще не висувалися або не використовувалися, але й той комплекс елементів чи окремі елементи педагогічного процесу, які несуть у собі прогресивне начало, що дозволяє у змінених умовах і ситуаціях достатньо ефективно вирішувати завдання виховання та освіти.

Така діяльність у сучасній психолого-педагогічній літературі отримала назву інноваційної і вона передбачає створення та поширення новацій у системі освіти на всіх її рівнях.

Отже, інноваційна діяльність − це створення нового (оригінальних прийомів, цілісних педагогічних концепцій), що змінює звичний погляд на явище, перебудовує суспільно-педагогічні відносини.

Педагогічна інноватика − це сфера науки, яка вивчає процеси розвитку навчальних закладів, що пов’язані із створенням нової практики освіти. Розвиток педагогічної інноватики в Україні пов’язаний насамперед із масовим громадсько-педагогічним рухом, з виникненням протиріччя між потребою у швидкому розвитку освітньо-виховних закладів і невмінням педагогів її реалізувати. Зріс масовий характер застосування нового. У зв’язку з цим загострюється потреба у новому знанні, в осмисленні нових понять „новація”, „нововведення”, „інновація”, „інноваційний процес” та ін., а також актуалізується проблема формування теоретичної та практичної готовності педагогічних працівників до інноваційної діяльності.

Створення та поширення новацій в системі загальної освіти обумовлюється й рядом інших об’єктивних факторів:

• появою державних стандартів освіти;
• профілізацією та індивідуалізацією освітнього процесу;
• концепцією національного виховання дітей та молоді;
• авторськими навчальними програмами, підручниками, посібниками, виховними та управлінськими системами й технологіями;
• варіативними системами навчання (розливальна, модульно-розвивальна, диференційована тощо);
• методами проектування та моделювання життєтворчості особистості, діалоговою формою спілкування суб’єктів навчально-виховного процесу;
• рейтинговою системою оцінювання навчальних досягнень учнів;
• модернізацією змісту, форм і методів управлінської діяльності керівників закладів освіти;
• варіативними моделями структури управління;
• появою авторських закладів освіти тощо.

Інноваційною в системі освіти регіонального рівня буде діяльність з удосконалення чи оновлення освітньої практики шляхом створення, розповсюдження та освоєння нових ефективних способів і засобів досягнення встановлених цілей освіти.

Інноваційне навчання − це такий навчальний процес, що будується як творча взаємодія вчителя і учнів, котра максимально спрямована на самостійний пошук учнями нових знань, нових пізнавальних орієнтирів високого рівня складності, вироблення загальнолюдських норм та цінностей, оволодіння мистецтвом рефлексії.

Мета інноваційного навчання − розвивати в учнів можливості творчо освоювати новий досвід. Основою такого освоєння є цілеспрямоване формулювання творчого та критичного мислення, досвіду та інструментарію навчально-пошукової діяльності, рольового та імітаційного моделювання, пошуку та визначення власного особистого сенсу й ціннісних відносин.

Продуктами інноваційної діяльності є нововведення (новоутворення, новації), які позитивно змінюють систему освіти, визначають її розвиток і характеризуються новим чи вдосконаленим змістом освіти, засобами навчання, виховання, освітніми моделями та адекватними їм системами управління, зафіксованими у формах, придатних для апробації, розповсюдження та освоєння.

В науковій літературі „нововведення” визначається як цілеспрямовані зміни, які вносять в середовище впровадження нові стабільні елементи, що спричиняють перехід системи від одного стану до іншого.

В педагогічній діяльності нововведення − це комплексний процес створення, поширення та використання нового педагогічного засобі для якісно кращого задоволення вже відомих суспільних потреб, процес його впровадження в окремому навчальному закладі з метою підвищення результативності освітньо-виховної діяльності.

Для забезпечення позитивного результату нововведення повинно:

• виступати засобом вирішення актуальної для даної школи проблеми;
• формуватися у цілком конкретних умовах і орієнтуватися на вирішення чітко окреслених педагогічних задач;
• проходити попередньо експериментальну перевірку, яка супроводжується не лише контролем зі сторони педагогів, але й обов’язково контролем з боку медичних працівників, психологів, соціологів (комплексний експеримент);
• бути технологічно забезпеченим і орієнтованим на прояв індивідуальних якостей, професійних умінь і навичок учителів.

Співвідношення між поняттями „нововведення” і „інновація” полягає в тому, що нововведення (новація) − це засіб (новий метод, методика, технологія, програма та ін.), а інновація − це процес освоєння цього засобу.

В цілому під інноваційним процесом розуміють комплексну діяльність щодо створення (розробки), засвоєння, використання та поширення нововведень.

До основних характеристик нововведень можна віднести:

• відносність новизни будь-якого засобу як в особистому, так і в історичному аспектах (те, що нове для одного педагога, може бути не новим для іншого);
• конкретно-історичний характер новизни (народжуючись у певний час, прогресивно вирішуючи завдання конкретно-історичного етапу, новація може швидко стати нормою, загальноприйнятою масовою практикою, або застаріти, стати гальмом розвитку в подальшому);
• наявність попередньо сформованих умов для потреби у запровадженні нововведень;
• суперечливий характер взаємодії нововведення із „нормою”.

Новизна того чи іншого засобу (нововведення) може бути:

абсолютною − принципово невідоме нововведення, відсутність аналогів та прототипів;

• відносною − місцева, часткова, умовна новизна;
• псевдоновизна − прожектерство, прагнення зробити не стільки краще, скільки по іншому;
• винахідницькі дрібниці.

Часткова новизна полягає в оновленні одного з елементів системи. Система стає новою в якомусь одному відношенні.

Умовна новизна виникає при незвичному поєднанні раніше відомих елементів.

Місцева новизна − використання новації в нових умовах, хоча ця новація вже застосовувалася на інших об’єктах.

Розрізняють декілька видів структур інноваційного процесу, кожна з яких має свій особливий зміст:

Діяльнісна структура − сукупність таких компонентів, як мотиви − ціль − завдання − форми − методи − результати. Всі названі компоненти діяльності реалізуються в певних умовах, які в саму структуру діяльності не входять, але ігнорування яких паралізує інноваційний процес.

Суб’єктивна структура включає інноваційну діяльність всіх суб’єктів розвитку школи: директора, його заступників, учнів, батьків, методистів, викладачів, консультантів, експертів, працівників органів управління освіти; враховує функціональне і рольове співвідношення всіх учасників кожного з етапів інноваційного процесу; відображає характер стосунків між суб’єктами інноваційного розвитку навчального закладу.

Рівнева структура − відображає у взаємозв’язку інноваційну діяльність на міжнародному, державному, реґіональному, районному (міському) і шкільному рівнях. Передбачає цілеспрямовану діяльність керівників з узгодження змісту інновацій, інноваційної політики на кожному рівні.

Змістова структура інноваційного процесу передбачає розробку та засвоєння нововведень в навчанні, вихованні, організації навчально-виховного процесу, в управлінні школою тощо. В свою чергу кожний компонент такої структури має свою складну побудову.

Структура життєвого циклу передбачає послідовність етапів, які проходить будь-яке нововведення: виникнення - швидкий ріст - зрілість - освоєння - поширення - проникнення в усі ланки навчально-виховного процесу - тривале використання - вичерпання можливостей застосування в нових сферах - фініш.

Структура генезису інновацій: виникнення - розробка ідеї - практикування - освоєння в практичній роботі - використання.

Управлінська структура передбачає взаємодію чотирьох видів управлінських дій: планування - організація навчальної діяльності - керівництво - контроль. Як правило, інноваційний процес в школі планується у вигляді концепції розвитку школи чи у вигляді програми її розвитку, а пізніше організується діяльність колективу навчального закладу реалізації цієї програми і контроль за її результатами.

Організаційна структура інноваційного процесу в школі включає наступні етапи: діагностичний - прогностичний - власне організаційний - практичний - узагальнюючий - упроваджувальний.

Одним із важливих завдань сучасної педагогічної інноватики є класифікація нововведень, знання якої дозволяє визначити об’єкт(-и) розвитку школи; виявити різносторонню характеристику нововведення, зрозуміти те спільне, що об’єднує його з іншими, і те особливе, що відрізняє його від інших нововведень; найбільш правильно вибрати те чи інше нововведення для практичної реалізації; найкращим чином розробити технологію освоєння нововведення з врахуванням його специфіки.

Поділ нововведень у відповідності із їх причетністю до тої чи іншої частини навчально-виховного процесу дозволяє виділити такі групи (типи) нововведень:

1) в змісті освіти;

2) в методиках, технологіях, формах, методах, прийомах, засобах навчально-виховного процесу;

3) в організації навчально-виховного процесу;

4) в системі управління школою.

Поділ нововведень за масштабом (об’ємом) перетворень дозволяє виділити:

часткові − локальні, одиничні, не пов’язані між собою;

модульні − комплекс часткових, пов’язаних між собою нововведень;

системні – нововведення, які охоплюють весь навчальний заклад.

Групування нововведень за інноваційним потенціалом дозволяє виділити:

• модифікаційні нововведення, які пов’язані з удосконаленням, раціоналізацією, видозміною, модернізацією засобу (програми, методики, структури, алгоритму, розробки тощо), який має аналоги чи прототипи. Модернізація може спрямовуватись як на технологічну, так і на особистісну сторону поновлюваного засобу;
• комбінаторні нововведення передбачають нове конструктивне поєднання елементів раніше відомих методик, які в даному поєднанні ніколи не використовувались;
• радикальні нововведення - це запровадження досягнень психолого-педагогічної науки, які мають об’єктивну новизну.

Інноваційні перетворення в навчально-виховному процесі можуть класифікуватися як:

технологічні − інноваційні моделі навчання (викладання та учіння), спрямованого на досягнення школярами чітко визначених стандартів оволодіння знаннями на основі модифікації (новаторства) репродуктивної діяльності;

пошукові розробка моделей, в яких за мету навчання ставиться розвиток у школярів можливостей самостійно освоювати новий досвід (орієнтація на вироблення нових знань, способів діяльності та розуміння учнями своєї суті).

Основними джерелами інноваційних ідей розвитку навчального закладу виступають:

• потреби країни, регіону, району (міста) − соціальне замовлення школі на випускника;
• директивні та нормативні документи органів влади та управління освіти різних рівнів;
• досягнення та розробки психології, педагогіки, соціології, інших наук про людину;
• досягнення передової та масової педагогічної тематики;
• власний професійний досвід керівників і вчителів, інтуїція, практичне педагогічне мислення;
• аналіз результату і процесу функціонування навчального закладу;
• аналіз психолого-педагогічної літератури, періодичних видань.

Практика свідчить, що в педагогічних колективах відпрацьовані дві схеми прийняття рішення про нововведення.

Завершуючи короткий аналіз теоретичних аспектів педагогічної інноватики, зазначимо, що в сучасній психолого-педагогічній літературі прийнято розрізняти три блоки (розділи) у структурі інноваційних процесів.

Перший блок − блок створення нового в педагогіці. Все це вивчає педагогічна неологія, в якій систематизуються, узагальнюються та розвиваються наукові, експериментальні й дослідні дані про процес науково-педагогічної творчості, його особливості, головні результати.

Головними завданнями педагогічної неології на сучасному етапі є:

• Розкриття суті та джерел появи нового в педагогіці (соціальних, соціально-педагогічних, педагогічних детермінант нового).
• Розробка типології нового в педагогічній науці й практиці.
• Визначення критеріїв і ступеня новизни.
• Виявлення сприятливих умов становлення, розвитку і утвердження нового в педагогіці.
• Визначення „категоріального поля” теорії нового в педагогіці.
• Розкриття зв’язку неології з іншими науками і напрямками педагогічних досліджень.
• Розробка функцій педагогічної неології в системі педагогічного знання.
• Визначення ролі неології в педагогіці, її значення.

Другий блок − блок сприйняття, освоєння й оцінки нового. Готовність педагогічного співтовариства до сприйняття й оцінки нового вивчає педагогічна аксіологія.

Третій блок − блок використання та застосування нового, тобто розробка рекомендацій. У даному розділі вивчаються закономірності та різновиди впровадження, використання і застосування нового. Ці явища вивчає педагогічна праксеологія, важливим завданням якої є розкриття ефективних механізмів застосування педагогічних інновацій, оптимальної інноваційної діяльності.

Схема інноваційного педагогічного процесу включає в себе сукупність таких послідовних дій.

1. Усвідомлення необхідності змін.

2. Оцінка ситуації, що склалася.

3. Формування проблеми.

4. Вибір варіанту вирішення проблеми.

5. Прийняття рішення про нововведення.

6. Експериментальна перевірка нововведень.

7. Підготовка та перепідготовка кадрів.

8. Формування позитивного ставлення колективу до нововведень.

9. Широке впровадження нововведень.

10. Оцінка результатів.

За В.І. Журавльовим впровадження трактується як перетворення практики на основі результатів досліджень при обов’язковому їх застосуванні з метою підвищення ефективності навчально-виховного процесу.

Елементи механізму реалізації педагогічних інновацій на регіональному рівні включають в себе:

• організаційно-правове забезпечення діяльності педагогічних інновацій;
• роботу щодо забезпечення єдиного підходу до визначення інновацій, відстежування експериментів та оцінки їх ефективності методичними й управлінськими структурами;
• дослідження проблеми готовності педагогів і керівників закладів освіти до пошукової діяльності;
• формування регіональної системи спеціальної підготовки педагога-новатора.

Запитання і завдання для самоконтролю

Які нові предмети (курси) пропонуються в навчальний план, в тому числі абсолютно нові; альтернативні, інтегровані?

Як вони розподіляються за ступенями навчання, профілями, конкретними класами?

Виходячи з наведених вище варіантів трактування поняття „готовність”, можна стверджувати, що компоненти готовності будуть виступати в якості ознак її сформованості, наприклад:

В системі післядипломної педагогічної освіти на регіональному та локальному рівнях можемо реально впливати на подальше формування і розвиток трьох останніх компонентів: поповнювати і доповнювати знання, вміння та навички, які є основою професійної підготовленості вчителя в педагогічному навчальному закладі; формувати і спонукати його до самостійного вдосконалення особистісних характеристик; вдосконалювати професійну компетентність педагога. Останній компонент (розвиток професійної компетентності педагога) технологічно забезпечений в повній мірі і не складатиме проблеми для працівників методичної служби.

Готовність вчителя до професійної діяльності як передумова формування його готовності до участі в інноваційних процесах може бути вивчена (продіагностувала) працівниками методичної служби на основі таких показників (за А.Ф. Линенко):

• рівень сформованості та глибина педагогічної рефлексії або педагогічна самосвідомість;
• характер та стабільність емоційно позитивного ставлення до педагогічної діяльності;
• швидкість та точність адаптації поведінки в умовах діяльності, що змінюється;
• доцільність педагогічних дій;
• достатній рівень сформованості педагогічних задатків (мислення, уява та спостережливість тощо);
• ступінь розвиненості комунікативних умінь;
• наявність професійно значущих якостей особистості;
• емоційна стабільність, високий самоконтроль, ініціативність, організованість, наполегливість, виконавська дисципліна, цілеспрямованість.

Отже, можемо зробити висновок, що готовність педагога до інноваційної діяльності − це завжди цілісний стан особистості вчителя, який виражає її загальну культуру, ціннісні орієнтації і морально-психологічну готовність до даного виду діяльності.

Запитання і завдання для самоконтролю

1.Чому виникла потреба у створенні іншої (нової, модернізованої) навчальної програми (немає аналогів,курс абсолютно новий; існуючі програми не задовольняють; наявні програми невідомі розробникам; наявні програми "не вписуються" в інноваційну політикушколи, її навчальний план; "хочеться чогось нового" і т.п.)?